Биография евгения гуцало на украинском языке

Євген Гуцало - життєвий і творчий шлях. Біографія, шкільні твори, статті, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Євген Гуцало, шкільна програма

Письменник надзвичайно багатогранного й caмобутнього таланту, дивовижної працездатності, він! перебував у розпалі своїх творчих сил і ще зробив би дуже багато, якби доля виявилася щедрішою до нього. Він мав би подолати ще не один «виток спіралі», знову: й знову подивувавши нас якоюсь несподівано відкритою художньою гранню, оригінальним поворотом і у своєму естетичному світосприйнятті, жанрово-стильовому самовиявленні.
Його творча біографія саме так мені й уявляється - як витки спіралі, де до вже заявленого, знайомого, набутого, освоєного, закріпленого як гуцалівське нарощується нова питома якість. І при тому - Євген Гуцало неодмінно залишався самим собою.
З перших оповідань, з першої книжки «Люди серед людей» (1962) та наступних збірок «Скупана в любистку» (1965), «Олень Август» (1965), «Хустина шовку зеленого» (1966), «Запах кропу» (1969) та інших Є. Гуцало заявив себе як автор лірико-психологічної прози, акварельного письма, зосереджений не просто на внутрішньому світі людини, а на всіх його відтінках і нюансах, як поет природи, що тонко відчуває й відтворює її переміни - холодні світанки, сумні вечори, морозяні чи дощові днини, гру її кольорів, гаму запахів, як охоронець краси, добра, людськості й людяності.
Багато Євген Гуцало пише для середнього шкільного віку, прагнучи своїми творами виховати справжніх людей.
Оповідання «Олень Август» як виклик самому життю, протиставлення чистої дитячої душі, яка вміє мріяти, сміливо дивитися в майбутнє, невдасі режисеру Альтову. Альтов пройшов життя і втратив уміння бачити красу навколо себе, вірити у мрію, домагатися її здійснення.
Коли режисер видумав сюжет про «Оленя Августа», який був вартий на увагу, але не віднісся до нього серйозно, можливо, тому, що не вірив у власні сили, або «поховав» свій талант, скорившись життю, став лицеміром. Подумав про те, що, можливо, оцей школяр із порваним портфелем обдарований тим, чим наділені справжні майстри? Уже й зараз бачить світ інакше, ніж інші, для нього по пустиреві ходять олені… Можливо. Цей дар пропаде даремно. Бо людина не завжди здогадується, що вона - трохи не така, як інші. Але може статись не так - вона здогадається?…
Альтов боїться, заздрить Жені, в тому, що хлопець здогадається про свій талант і стане «людиною». Режисер не став наставником талановитої дитини, він прогнав Женю.
Збрехавши своїй товаришці, що хлопчина не має ніяких даних, для того, щоб зніматися в кіно. Користується своїм становищем, щоб обдурити дівчину яка вірить у нього.
Женя залишився сам з собою, з своїми почуттями та думками, чистим серцем, яке буде вести його у життя та Оленем Авгутом, який не дасть загубитися у життєвій метушні.
Оповідання «Олень Август» вчить цінувати чисту, нескорену дитячу душу, боротися з лицемірством і страхом.
Новим етапом у творчості Є. Гуцала і новим словом в українській прозі стали його повісті з часів війни та повоєння «Мертва зона» (1967), «Родинне вогнище» (1968), відтак «Дівчата на виданні» (1971) та опубліковані в 70-ті в журналах, але видані в книжках, пізніше - «Шкільний хліб» (1981), «Сільські вчителі», «Двоє на святі кохання» й інші. Після ранніх повістей прозаїк впевнено розробляє свій власний варіант цього жанру, де помітні посилення об’єктивно-епічного начала, пильний інтерес до народних характерів, увага до композиції й сюжету, художня ощадність розповіді. Збагачуються психологічно-філософський шар тексту й підтексту - так у «вчительських повістях», запам’ятовуються, наприклад, роздуми автора про добро і зло, про духовну свободу і примус зовнішнього чи внутрішнього обов’язку, людське щастя, хибність категоричних і однозначних суджень про життя й людину - бо вони безмежні в своїх виявах.
Ще один «виток» на шляху Гуцала-прозаїка - новелістика 70-х - початку 80-х років, до якої він знов повернувся, віддавши данину в ті нелегкі для літературної творчості часи публіцистичній документалістиці. Книжки оповідань «Орлами орано» (1977), «Що ми знаємо про любов» (1979), «Полювання з гончим псом» (1980), «Мистецтво подобатись жінкам» (1985) засвідчують поєднання в Є. Гуцалові лірика й епіка, тонкого психолога й портретиста, «жанрового» художника. Тут знову ж таки, як і в більшості попередніх творів, у центрі уваги автора - люди села, що постають у своїх живих і органічних зв’язках з навколишнім світом. Певна річ, є й твори, звернені до міського життя, чимало тут героїв, що тісно пов’язані і з містом, і з селом. Головне ж - в оповіданнях уважно висвітлюється те, в чому проглядають народна традиція, національна своєрідність нашого життя. Ми легко впізнаємо своє, українське, село, яке Є. Гуцало знає напрочуд глибоко й ґрунтовно - усі оті великі й малі клопоти селян, як догляд за худобою, городом, хатою тощо. Є тут і те, що прийшло в нові часи в село - органічно, як знак XX віку, чи силоміць і штучно нав’язане: механізація, тваринницькі ферми й комплекси, кафе-забігайлівки, автобусне сполучення, велосипеди й мотоцикли, кіно, телебачення й багато іншого. Це все тло, на якому природно вибудовуються сюжетні перипетії та психологічні колізії героїв оповідань Є. Гуцала. А вони - це їздові й доярки, бригадири й агрономи, комбайнери й водії, зоотехніки й бухгалтери, учителі й городники. Старші люди - діди й баби, з їхнім невибагливим життям, діти, молодь, надто та, що поки що шукає себе, перебуває перед вибором свого шляху.

Новелістичні збірки Є. Гуцала - це літопис подій особливих, подій духовного внутрішнього життя людини. Вони відбуваються щодня з нами - щемливі спогади, осяяння, раптові спалахи уяви, несподівані настрої, ніби незначні, випадкові діалоги, які, однак, пробуджують цілу хвилю почуттів. Оповідання, які розкривають усе це, є, мабуть, кращими в доробку прозаїка («Образ матері», «Мир тобою не зустрічались у Вавілоні», «Котилася торба», «Клен»). Є серед оповідань Є. Гуцала й твори меншою мірою медитативно-настроєві, з чіткіше вираженим зовнішнім сюжетом, подієві, більш драматичні за самою напругою розповіді. Головною віссю тут виступає якщо не факт виразно морально-етичного плану (напр., «Полювання з гончим псом», «Спадщина», «Хто ви?»), то цікавий, іноді, може, й дивакуватий, але неодмінно незвичайний, хоч і вірогідний, натуральний людський характер («Вась-Вась», «У Вовковиях», «Виїзний товариський суд», «На лиці землі»). У деяких із них, а особливо в таких творах, як «Самонавіювання», «Умовна міс-Кукурудза», «Травматизм», «Прокурорський нагляд», автор вдається до іронії, іноді й злої, а то й до шаржу.
Бачимо в збірках 70-80-х (зокрема в названих та ще в творах «Пісня про Варвару Сухораду», «Пісня про Максима», «Несамовитий шалений Кирик», «Пісня про Карпа Окипняка») поглиблення доскіпливого психологічного аналізу, зміцнення художньої реалістичності, достеменності авторової й особливо діалогічної мови. Бачимо - народне велелюддя, значні, непересічні й «незначні», непоказні характери, поламані долі й постаті незігнуті, з гордістю й без неї, ті, що примирилися і «обтесалися», ті, що ніяк не знайдуть притулку своїй душі, а загалом - наш український люд в злетах і падіннях.
У 80-х роках Є. Гуцало дивує читача й критику ще одним новим і несподіваним поворотом - осяжним фольклорно-міфологічним романом-трилогією «Позичений чоловік», «Приватне життя феномена», «Парад планет». У центрі цього розгорнутого сміховинно-гротескового дійства Хома Прищепа, дивак і мудрець, на всі руки майстер, «найвидатніший характерних колгоспної епохи» - талановита Гуцалова спроба народного образу, на кшталт Енея чи козака Мамая.
Химерна проза 70-80-х років, як це ми зараз чітко бачимо, приховувала намагання письменників уникнути нав’язуваної звідусіль «робітничої» чи «колгоспної» тематики (з неодмінними ідейними атрибутами й ієрархією образів, наперед заданими «художніми» висновками) та ввести в українську прозу національні характери й національну проблематику, протягнути лінію тяглості між минулими, традиційними цінностями українського народу й сучасним життям, розгортати в умовно-алегоричній формі заборонене тоді національне «етнознавство». Як і раніше за срібним інеєм на чорній ранковій ріллі, за жайворонками над сивим житом, наша.критика (її кон’юнктурна, естетично глуха частина) не побачила глибинного національно-духовного, патріотичного пафосу, так і зараз навіть проникливі дослідники не поцінували належно цей вихід прозаїка на цілком інші ідейні й художні виміри й терени.
А проте в трилогії «Позичений чоловік» викликало справжнє подивування й захоплення безмежне буяння українського народного слова - мабуть, тільки Є. Гуцало в нашій літературі міг відтворити отой безмір приказок, прислів’їв, повір’їв, загадок, давніх і найновіших фразеологізмів і новотворів, настільки оригінальне переплавлених, огранених, вживлених в авторову розповідь, що для цього йому, здавалося, треба було перелаштувати саму свою художню свідомість, саме художнє мислення - тобто знову ж таки бути цілковито новим, залишаючись самим собою.
З настанням нових часів, початком демократизаційних процесів в Україні Є. Гуцало не пішов, як багато його колег-шістдесятників, у політику, але й від боротьби за незалежну українську державу, за державність української мови, від творення нової України не відсторонився - як письменник і громадянин, син своєї землі, він усім серцем і конкретним ділом підтримував національно-духовне відродження, виступав у пресі, далі працював, окрилений вільними умовами для творчості, переймаючись ширшими роздумами про свій народ, його історичну й сучасну долю.
Написані ним в останній час були твори «Блуд», «Імпровізація плоті». Написано цикл гострих і точних статей (друковані в «Літературній Україні»), про який він на врученні йому премії Антоновичів незадовго до своєї смерті сказав: «…Гріх було не задуматися над співжиттям, з дозволу сказати, російського та українського народів на українській таки землі, гріх було не.задуматися над російською ментальністю, яка не є такою сама в собі чи сама по. собі, а яка силоміць заклала в свою дуже специфічну структуру нашу українську ментальність, нашу по-своєму дуже специфічну структуру української вдачі.
Силою агресії, силою зброї, силою патологічної брутальності й патологічного розбою нам постійно нав’язувався культ російського народу, нам постійно нав’язували цивілізацію брехні, пияцтва, ненависті до праці, нав’язувалася цивілізація безгосподарності, хаосу, безперспективності, цивілізація мародерства. Зрештою, ота війна в Чечні, яку бачимо сьогодні. Така сама чеченська війна велася в Україні завжди. Тут завжди вистачало отих контрактників, які прибували на заробітки, як нині приїжджають контрактники з усієї Росії на заробітки - вбивати! - в Чечню. І хіба Україну не закладено в цю страхітливу цивілізацію постійного пограбування й мародерства, геноциду, хіба сьогодні, як і завжди, Україна не е отією шевченківською покриткою? Україна була і є. «раба рабів», бо такою «рабою рабів» є Росія, іншою вона бути не здатна, але чи можемо ми змиритися й сьогодні з роллю «рабою рабів» - України? І чи може тут наша література грати пасивну роль?»
Це лише схематичний літопис літературного життя Євгена Гуцала, лише пунктири етапів його неспинної творчої еволюції, за якою - велика кількість чудових творів, різні жанри, форми, стильові видозміни, безліч характерів, сюжетів, зафіксованих ним психологічних, емоційних, настроєвих миттєвостей нашого життя. За цим - думи, почування, вболівання, нові підходи, пошуки, експерименти нашого незабутнього, видатного майстра прози.
Подвижництво - іншого означення, співмірного тому, що зробив у літературі Євген Гуцало, не віднайти.

Євген Гуцало - життєвий і творчий шлях. Біографія, шкільні твори, статті, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Євген Гуцало, шкільна програма

Вас можуть зацікавити:

>>Українська література: Євген Гуцало «Олень Август»

ЄВГЕН ГУЦАЛО
(1937-1995)
Євген Гуцало народився на Вінниччині.

Тонко розуміти, відчувати прекрасний світ дитинства дано не кожному. Для цього треба мати талант. Таким талантом, яскравим, самобутнім, володів Євген Гуцало. Його твори для дітей - це чарівний світ, де легко і просто народжується казка, де живуть її добрі герої, де зливається в єдине світ людей і світ звірів, птахів, рослин.
Народився Євген Гуцало в сім"ї вчителів. Закоханий у свій рідний край, чарівне Поділля, письменник так висловився про місце свого дитинства:

Там встають усміхнені світанки,
На схід сонця стеляться стежки,
Там співають пісню подолянки
І веселка воду п"є з ріки...

Змалку виявив самостійність у поглядах, творче обдаровання, яскраву індивідуальність. Одного разу треба було написати твір на вільну тему. Прочитавши його творіння, батько, учитель української мови та літератури, підозріло глянув на сина і на весь клас запитав: «Ти оце звідки списав?!». Пробувати себе в літературі Євген почав рано, ще десь у третьому-чет-вертому класі. Сам змайстрував собі столика з дерев"яних жердин та й писав за ним вірші, оповідання. Хлопець твердо вирішив стати письменником. А ще багато читав. Читав усе, що потрапляло до рук. Читав «Кобзар» Шевченка і стару обдерту Біблію без початку й кінця, що знайшов у бабусиній скрині, читав Вальтера Скотта і Джека Лондона. Пізніше в автобіографії письменник зазначить: «У дитинстві книжка була самим життям...» Пристрасть до жадібного читання не покидала Євгена Пилиповича все життя.
Дитяча мрія Євгена Гуцало таки здійснилася, і він став в один ряд із класиками вітчизняної літератури. З-під його пера вийшло понад сто книг, а за книжки для дітей «Саййора» та «Пролетіли коні» Євгена Гуцала було відзначено Державною премією імені Т. Г. Шевченка.
Прочитавши оповідання Євгена Гуцала «Олень Ав-густ», ти переконаєшся в обдарованості й самобутності цього письменника.

Друзі письменника жартома розказували, що коли Євген Гуцало проходив вранішніми вулицями Києва, то пташки переставали співати і спурхували йому на плече - природа тонко відчувала
справжнього митця, у якого була рівновелика любов до рідного слова й рідної природи.

ОЛЕНЬ АВГУСТ

Женя повертався зі школи. Двірники кололи на асфальті лід, дрібні крижинки вилітали з-під ломів і, виблискуючи гострими крайками, перелітали в повітрі. Падаючи, вони кришилися, ставали не такими яскравими. Сонце дивилося на місто доброзичливо, широко усміхаючись. І та усмішка випромінювала стільки тепла, що крижані скалки танули, підтікаючи свіжою водою, а по димно-сизих бурульках, які висіли на ринвах, котилися дзвінкі холодні краплі.
Жені було весело. Він розмахував стареньким портфелем, з якого виглядали підручники та зошити, і, озираючись на всі боки, виспівував. Женя галасував про те, що двірники рубають лід, що в струмках, які течуть уздовж тротуарів, купаються смішні та хмільні горобці, поскубуючи лакованими дзьобиками кожну пір"їнку на собі.
І раптом Женя зупинився. І не тому, що на розі вулиці, де збоку примостився скверик з плакучими вербами, стояв натовп. Женину увагу привернув не натовп, а те, що прикувало увагу натовпу.
Знімали кіно. Один чоловік, якого зразу ж можна було визначити як найголовнішого, сидів на такому високому стільці, що аж ноги його висіли над землею. Коли щось було не так і чоловік сердився, то він енергійно махав ногами, неначе їхав на велосипеді. Перед ним був масивний незрозумілий апарат, який міг разом із стільцем рухатися по двох рейках, наближаючись або віддаляючись від жовтого автобуса. А біля жовтого автобуса повільно виростала черга. Спершу стояв дідусь, який читав газету. Дідусь раз у раз поправляв окуляри і зиркав на сонце, мружачись. За ним прилаштувалася молодиця з кошиком, з якого виглядав стурбований довгошиїй гусак. Далі дівчина у вовняній хустині. Дівчина була дуже гарна, їй було душно, і вона почала розв"язувати хустину, аж доки вугільні коси не розсипалися в неї по плечах. З незалежним виглядом повільно наблизився студент. Він трохи здивовано зиркнув на гарну дівчину, а потім обличчя в нього стало таким, неначе біля автобуса нікого, крім нього, не було. Підбіг хлопчик з ранцем за спиною і, не стаючи в кінець черги, пробрався аж до зачинених дверей автобуса.
Женя непомітно для самого себе перейшов вулицю і спинився в черзі. Його помітили не відразу. Можливо, думали, що це також малий кіноартист. Але Женя не вмів грати. Він повернувся спиною до студента і дивився на чоловіка, який сидів за зйомочною камерою на високому стільці.
Режисер Альтов зразу побачив зайвого героя. Гримаса невдоволення з"явилася на його стомленому обличчі. Завжди маєш клопіт з вуличними перехожими, їм цікаво подивитися, як робиться фільм, а не сам фільм. Вони ладні простоювати годинами, неначе в них немає ніяких турбот, не треба нікуди поспішати... А тепер ще цей хлопчина. Розкрив рота від захоплення... Доведеться починати все спочатку.
Альтов підійшов до Жені.
- Звідки ти взявся?
- Звідти, - гойднув хлопець головою на вулицю, блискучу від снігової води та крижаних скалок.
- Ти заважаєш.
- Я не хочу заважати...
- Йди геть.
Жені здавалося, що найголовніший тут - це оператор, який сидів на видному місці. Два хлопці підштовхували його апарат уперед, він наближався по рейках до черги, а потім хлопці пхали його назад... І Женя вважав, що ніхто тут не може давати розпорядження, крім оператора. І тому він запитав:
- А ви хто будете?
Альтов почав нервувати. Вперта дитина! Вплуталося, заважає та ще й допитується, хто він такий. Узяв хлопчину за комір, підштовхнув рукою:
- Не заважай!
Женя відійшов і став осторонь. Він не розгнівався. Мабуть, цей дядько, що свариться на нього, - теж начальник. Вулиця пахла свіжістю. Високе небо теж пахло свіжістю, вологою. Повітря було холодне і чисте-чисте. Женя окинув поглядом будинки, що зараз виразно пахнули цементом і цеглою, похилу вулицю, на якій жебоніли струмки, - і хотів уже йти, щоб розбризкувати ногами воду, щоб хрумтіли під черевиками ламкі кристали... Але він знову побачив, як до автобуса наблизився знайомий дідусь із газетою, потім молодиця з кошиком, з якого виглядав гусак, далі дівчина, студент, школяр, якому, очевидно, було стільки ж років, як і Жені. Все повторювалося спочатку. Неначе в кіно. Але це ж і було кіно, тільки воно знімалося, і все тут було справжнє, а не таке, як на екрані, де, крім світла, нічого немає. А коли гасне світло, то кіно з екрана зникає...
Непомітно для себе Женя знову опинився біля апаратури. Йому дуже кортіло бути там, де робилося кіно. Альтов помітив знайомого настирливого хлопчину, помахав невдоволено пальцем. Мовляв, знову заважатимеш? Дивись, бо ще раз візьму за комір... І Женя боязко зупинився віддалік, сперся плечем об вологий, тонкий стовбурець липи. Льодова бурулька, танучи на слизькому вітті, капнула йому за шию пекучою дрібною кулькою, але він тільки здригнувся від холоду І коли знову капнуло - відступив.
Знімати скоро закінчили. Жовтий автобус загурчав мотором, біля вихлопної труби забринів синій дим, засмерділо спаленим бензином. Кінокамери заховали в машину. Герої сіли в автобус. «І це все?» - подумав Женя, і почуття розчарування виникло в його душі. Він дивився на звичайні речі, сподіваючись на щось гарне, незвичайне, - таке, як у кіно, де переслідують шпигунів, мчать на поїздах через високі гори, де морем пливуть кораблі під білими вітрилами-хмарами. А тут була буденна черга. Тітка з гусаком. Дід з газетою... А цікаве не з"являлось, хоча воно неминуче мало бути!
Натовп, що стовбичив на тротуарі, повільно розійшовся. Під голою липою, яка безпорадно настовбурчила гілля, залишився стояти Женя. Він почував себе скривдженим. Він не думав, що буде ошуканий у своїх сподіваннях.
- Все, - гукнув йому Альтов, - можеш іти додому! Знімати більше не будемо.
- Чому?
- Скінчили!
І Альтов засміявся. Тепер обличчя в нього не здавалось таким стомленим, як перше. Він сміявся голосно, широко, показуючи багато білих великих зубів. Мабуть, він розумів, що хлопчина розчарований, бо не побачив зараз таких гарних епізодів, які звик бачити на екрані. Що ж, йому ще не раз
щоб потім той постійно згадував, розповідав своїм товаришам - таким, як і сам, маленьким людям зі шкільними портфелями. І він гукнув Жені:
- Сідай у мою машину, провезу!
Вони їхали весняною вулицею: з-під коліс похапцем вистрибували краплини і, в кінці свого польоту перетворюючись із круглих на продовгуваті, беззвучно падали на тротуар. Ліворуч, біля Альтова, шибка була відсунута, і в машині гуляв швидкий, пружний вітер.
- Хочеш зніматися в кіно? - запитав Альтов у Жені, вивертаючи бублик праворуч. Тепер вони їхали вузьким, похмурим провулком, де стіни були нудні й мокрі, а двірники в старих фартухах не рубали льоду.
- Хочу, - майже пошепки відповів Женя, не наважуючись глянути на Альтова. Йому було радісно. Він їхав з людиною, яка, можливо, зняла чимало гарних фільмів. Серед них неодмінно були й такі, які він бачив, які йому подобалися, і він або сміявся разом з іншими глядачами, або ж, закусивши губу, стежив за найцікавішим, найспритнішим героєм - за шпигуном... Він довго переборював свою несміливість, доки наважився запитати:
- А ви хто такий?
- Альтов, - просто відповіла людина за кермом.
- Альтов? - самими губами перепитав Женя, дивуючись, як звучить незнайоме прізвище, і одночасно сповнюючись пошаною, хоча воно йому нічого й не говорило.
- Так.
І Альтов подивився на Женю. Засміявся. Сміх у нього м"який, приглушений. Альтов був задоволений - хлопчина навіть говорити не може від втіхи, що сидить поруч з ним. Його стан легко пояснити. Своє захоплення кінофільмами Женя переносить на нього, бо вважає його ж таким самим цікавим і дивним. Він, мабуть, не може іще розуміти, що Альтов - звичайний, буденний, як і всі інші. Як, скажімо, перукарі, оте сердите білохалатне плем"я.
І Альтов засміявся ще раз. Він не вартий того, щоб ним захоплювались. Але хіба він міг пояснити це хлопчині? Той би однаково не повірив. Він, мабуть, ще й досі гадає, що черга біля автобуса, яку вони сьогодні знімали, - це ще не все. Неминуче має бути щось вагоміше і значніше, але воно чи про-сковзнуло повз його увагу, чи відбулось не перед його очима.
Женя сидів зіщулившись. Його непокоїв той сміх. Він сподівався, що Альтов іще раз зарегоче. І йому стало незатишно. Тепер йому був неприємний оцей вітер, що вільно забігав у відчинену шибку. Йому хотілося, щоб Альтов підняв скло, але він не наважувався сказати про це.
Ще тоді, коли хлопчина стояв під сумною липою і очима, повними захоплення, стежив за зйомкою, Альтов підсвідомо подумав, що добре було б зробити для нього щось гарне. Він покликав Женю в машину, ще й сам не відаючи наперед, навіщо це йому здалося. Тепер же, добре усвідомлюючи, про що може думати першокласник чи другокласник, який, затамувавши подих, продивляється фільм від початку до кінця, Альтов захотів бути гідним його захвату. Він хотів розповісти своєму пасажирові про справжніх майстрів, які музику серця втілювали в ораторії, що в них сміливий задум завжди знаходить сміливе втілення... Про легку, непередавану атмосферу, в якій розчиняється людина повністю, коли стикається з високою сферою мистецтва. Правда, нічого подібного особисто йому, Альтову, переживати не доводилось. Він був
чорноробом, хоча й не признавався собі в цьому. Зате в інших він міг помітити отой променистий вогник обдарованості, оте світло, яке поширює навколо себе кожна талановита людина.
- Напевне, на двійки вчишся? - спитав він раптом, угледівши, що з забутого портфеля випав зошит з брудною обкладинкою.
Женя почервонів, спритно засунув зошита назад.
- Ні...
- А як же?
- Маю п"ятірки.
- Гм, - висловив сумнів Альтов.
Жені страшенно закортіло, щоб йому повірили. І він подивився на Альтова сяючими світлими очима і промовив:
- Маю п"ятірки!
Йому здавалося, це означало багато: Альтов зрозуміє, що він дуже старанний, ретельно готує домашні завдання. А забруднений зошит - що ж, він його вже списав, завтра візьме новенький, з голубою обкладинкою.
Альтов сказав:
- Це добре.
І Женя, відвернувшись так, щоб не бачив режисер, усміхнувся. Отже, йому повірили. Тепер про нього гарної думки. Як це славно, що він вчиться на відмінно, ніколи не спізнюється на уроки. І він у душі дав собі слово, що завжди буде старанний і працьовитий. Щоб будь-коли й будь-кому сказати про це.
Альтов зупинив машину і вийшов. Кругом лежали купи битої цегли, гули бульдозери. Біля незакінчених жовтих будинків стояли чорні крани. Пустир був нерівний, розритий, у ямах ріс бур"ян... Женя також вискочив на тротуар. Альтов заклав руки за спину й дивився прямо перед себе і трохи вгору. Мабуть, він бачив сірі бавовняні хмари, бо Женя, задерши й собі голову, угледів їхні волохаті, повні боки. Пливло надвечір"я, студеніло. Альтов раптом здригнувся, ніби його пронизав несподіваний холод. І Женя, згадавши, як під тонкою голою липою йому за шию попала одна краплина, а потім друга, теж здригнувся і став застібати на ґудзики своє благеньке пальтечко.
- Бачиш оце будівництво? - запитав Альтов. - Тут мені доводиться знімати свій новий фільм. Правда ж, мало чого цікавого знайдеш?
І справді, для Жені тут було мало цікавого. Він звик до будівельних майданчиків, до робітників у чорних фуфайках, на яких осів червоний цегляний пил. Він звик до грузовиків, які підвозять матеріали, до високих кранів, що монотонно проносять на тлі синього неба повільні стріли... Тут нічого цікавого не було. І Женя сказав:
- Правда...
- Що правда? - не зрозумів Альтов. Бо доки хлопчик дійшов якогось висновку, він уже й забув, про що питав, і тепер думав про інше.
- Ну, що кіно тут погане вийде...
- А-а-а... Звичайно.
І він глянув на Женю так, наче вперше бачив. Навіть нагнувся над маленькою постаттю, уважно розглядаючи невиразні, ще не сформовані риси обличчя, припухлий рот...
- А ти ж, напевне, хочеш у кіно зніматись?
- Хочу...
- То ми можемо влаштувати це для тебе. Згода?
- Еге!..
«Еге» вирвалося само собою. Женя ще й не встиг осягнути всього значення того, що йому сказав Альтов. У нього тремтіли пальці, і він сховав руки з портфелем за спину, щоб бодай цього не помітив Альтов.
Режисер спробував пройти пустирем, мабуть, він хотів попасти до тих людей, що заливали фундамент, але глина налипла до його туфель, і він, невдо-волено суплячись, повернувся на асфальт, почав оббивати болото. Темно-руді шматки свіжо блиснули на сірому тлі... Женя й собі почав постукувати ногами, бо теж було рушив і до його черевиків начіплялась глина. Робив він це зосереджено й заклопотано.
Це насмішило Альтова. Він подумав про безпосередність дитинства, коли ще не думають про власну ціну і кажуть лише те, що знають...
- Ти міг би зіграти в моєму фільмі «Олень Август», - сказав він Жені.
- Це про піратів?
- Ні... А чому саме про піратів?
- Зветься незрозуміло...
- Ні, це про золотошукачів, які заблудились у тайзі. Правда, я сам ніколи не бачив тайги. Та це не страшно. Ти як гадаєш?
- Не страшно.
- Отож... їх має врятувати маленький хлопчик, син одного з шукачів. Його не хотіли брати в експедицію, але він хитрістю домігся свого. Його ім"я -Август, а тому, що він марив оленями, шукачі назвали його Олень Август...
Альтов вигадував, імпровізував. Ніколи в житті він не збирався ставити подібний фільм. У своїй творчості він не вмів фантазувати. І зараз, кажучи неправду, він вважав, що його брехня має благородну мету... А Женя йому вірив. Він уже уявляв безкраю, зеленоверху тайгу. Хвоя розлилася, як море, а він із старими бородачами стоїть на сопці. Вони розгублені, знесилені, не знають, куди йти. Але він рятує їх... Як він це зробить, Женя не знав, але та місія, що була покладена на нього, зараз підносила його у власних очах. Адже він і сам не сподівався, що здатен на таке!
Альтов запитав:
- Тобі подобається мій задум, Олень Август?
І Женя, який уже був Оленем Августом, відповів рішуче:
- Подобається.
- І не лякають труднощі?
- Ні.
- І ти врятуєш моїх золотошукачів?
- Врятую.
І йому привиділось багато-багато оленів, яких він, безумовно, любив. Вони йшли між високих похмурих дерев, поколихуючи гіллястими рогами. Олені ступали повільно, і очі в них були замріяні, як у людей.
- Куди ти дивишся? - запитав Альтов, піймавши його погляд, що був прикутий до точки на пустирі.
- Олені... - прошепотів Женя.
- Олені? - не зрозумів Альтов.
- Вони йдуть на нас. -Де?
- Через тайгу.
Альтов різко засміявся. Тварини з гіллястими рогами зникли. На пустирі були самі ями - з жовтими або темними стінами. Женя оглянувся назад. Там також нічого не було. Тільки будинки.
Ні, ці діти таки фантазери. Вони іноді вміють бачити те, чого немає. За словами у них виникають живі картини. Ось, будь ласка. Він говорив щось про золотошукачів, про хлопчину з екстравагантним іменем. Говорив, навіть не задумуючись... А його супутник вже й зумів уявити, зумів побачити.
І раптом гостре почуття неприязні пронизало Альтова. Він подумав, що, можливо, оцей школяр з порваним портфелем обдарований тим, чим наділені справжні майстри? Він уже й зараз бачить світ інакше, ніж інші, для нього по пустирі ходять олені... Можливо, цей дар пропаде даремно, бо людина не завжди здогадується, що вона - трохи не така, як інші. Але може бути не так - вона здогадається?..
- Не було оленів, - сказав він.
- Але ж я бачив...
- Не було.
Женя дивився уважно перед собою. Де ж вони могли подітися? Невже вони щезли назавжди?
- Я бачив, як вони йшли...
Альтов мовчки сів у машину. Загурчав мотор. Женя все ще стояв. Тоді Альтов повернувся до нього і зробив жест рукою: мовляв, чекаю на тебе. Женя повільно заліз у машину. Поїхали.
Альтов почував себе роздратованим. Він уже забув, що хотів цьому школяреві зробити приємне. Тепер це бажання щезло. Треба було повертатися додому. Він і так багато часу витратив марно. Вечір...
Вони їхали крізь сутінки. День згас. Уже не було блискучих від весняної води вулиць. З-під коліс не вистрибували краплини, колеса шурхотіли по льодяній кірці. І не було двірників у фартухах з ломами.
Альтов зупинив машину біля великого будинку з білими урочистими колонами. Навпроти був скверик - тихий, пустий. На зелених лавках ніхто не
сидів. Тільки дідусь з коротенькою борідкою йшов мимо клумб і постукував палицею.
- Я приїхав, - сказав Альтов.
Женя хотів запитати: «А як же з кінофільмом? Буду я зніматися чи ні?» Але не наважувався. Він вловив, що в настрої Альтова сталися зміни. І ніяк не міг второпати, чим вони викликані. Адже поводився він гарно. У машині сидів спокійно, не зачіпав нічого... Ага, це все винуваті олені. Альтову не сподобалося, що він їх тоді побачив на пустирі. Може, їх і справді не було?
- Може, їх і справді не було? - вголос сказав він.
- Кого?
- Ну, їх...
- Не розумію.
- Оленів...
В очах Альтова блиснули злі іскорки. Ні, йому вже-таки добряче надокучив оцей хлопчисько. У нього якась хвора уява. Йому ввижається те, чого ніде немає... Він відчинив дверцята і сердито сказав:
- Виходь!
До машини наблизилась молода красива жінка. У неї були виразні повні губи і круглі очі. Вона сказала звучним, гарним голосом:
- А я вже давно чекаю на тебе.
У Жені висковзнув із рук портфель, зошити випали на тротуар. Він нагнувся, почав збирати.
- Кого це ти привіз? - запитала жінка, сідаючи в машину. Альтов відповів:
- Бачиш, йому також хочеться зніматись у кіно. Як і тобі, люба. Але в нього немає ніяких даних.
- А я? У мене є дані? - запитала гарним голосом жінка.
- О-о! - сказав Альтов і задоволено засміявся. Машина поїхала...
Зошити попали у воду, обкладинки посіріли, були брудні. Женя застромив їх до портфеля - і раптом захотів пожбурити той портфель хтозна-куди. Його розгнівали слова, сказані Альтовим. Хіба він набивався? Женя вже й замірився, але зовсім близько біля нього, в скверику, йшов дідусь з короткою борідкою. Дідусь дивився прямо перед собою, не звертаючи уваги на вулицю, але Жені здавалось, що він усе бачить... Йому стало холодно.
Звісивши голову, попрямував додому. І раптом, неначе блискавка, спалахнуло: він - Олень Август! Незважаючи ні на що! Хай той Альтов що хоче, те й каже. А йому однаково. Він сам гратиме. Сам із собою. Він зробить таке кіно, що всі ахнуть від здивування. І він врятує золотошукачів!
І Женя застрибав на тротуарі, розмахуючи портфелем. Під ногами захрумтіли льодяні скалки. Женя щось кричав нерозбірливе й радісне. Він більше не згадував Альтова, той був би зайвий в його думках, у його щирих веселощах.
Вже було зовсім темно, коли Женя йшов через парк. Тут пахло мохом, бруньками, сирим камінням. Він попав у най глухіше місце - і зупинився. Серце в нього неначе опустилося глибоко-глибоко. Серед тихих кущів, між якими біліли клаптики снігу, ворушилися гіллясті роги. Ні-ні, то не тіні від віття стелилися внизу, бігали по стовбурах, то здригалися роги, то йшло назустріч багато мовчазних весняних оленів...

Відтворюємо прочитане
1. На знімальному майданчику Женя побачив: а) дідуся з книгою; б) молодицю з кошиком;
в) дівчину у вовняній хустині; г) бабусю з костуром?
2. У вигаданому Альтовим на ходу сюжеті фільму «Олень Август» ідеться про:
а) піратів; б) оленів; в) золотошукачів;
г) дослідників рослинного і тваринного світу тайги.
3. Почуття неприязні кінорежисера до Жені виникло через:
а) незграбність Жені, у якого з портфеля повипадали зошити;
б) те, що Женя ставив багато запитань Альтову;
в) неуважність хлопчика;
г) творчу уяву, фантазії.

Аналізуємо зміст і особливості художнього твору
4. Чи здивував тебе такий кінець оповідання? Якщо так, то чим саме?
5. Що у творі викликає захоплення, а що - подив?
6. Чи хотілося б тобі взяти участь у створенні кінофільму? Яка роль у цьому творчому процесі тобі найбільше до вподоби - актора, оператора, режисера чи ще когось? Обґрунтуй свій вибір.
7. Знайди і прочитай ті місця в тексті, де змальовано стан міської природи. Чи відповідає він душевному стану Жені?
8. Як упродовж оповідання змінюється настрій Альтова? Знайди фрагменти у творі, в яких це описано, і зачитай їх. Чим викликана кожна зміна настрою режисера?
9. Чи часто доводиться тобі так яскраво фантазувати, як Жені? Як на твою думку, мріяти й фантазувати - це добре чи погано? Переконай у цьому однокласників.
10. Як ти вважаєш, чи творчою людиною є Альтов? Знайди та прочитай рядки в оповіданні, що підтверджують твою думку.
11. Чому фантазії про оленів Альтов уважає «якоюсь хворою уявою»?
12. Чи можна творчу уяву Жені назвати власним поглядом на світ?

"Евгений Гуцало"

Презентація по слайдам:

Слайд 1

Слайд 2

Евгений Филиппович Гуцало 14 января 1937 - 4 июля 1995 украинский писатель, журналист, поэт и киносценарист.

Слайд 3

Детство Родился в семье сельских учителей. В детстве делал свои первые литературные шаги. Он описывал все увиденное в природе или в быту. Высылал свои рукописи во все детские, юношеские газеты и журналы. Но отовсюду приходила один и тот же ответ: «Работай над словом!» Тогда социалистическое общество нуждалось в других темах: сбор металлолома и макулатуры, как ты мечтаешь поехать работать на шахту поднимать целину.

Слайд 4

Проба попасть на факультет журналистики После блестящего окончания средней школы, в начале 50-х годов, лучший ученик села отправился на науку в Киев. Он подал документы в Киевский университет им. Т.Шевченко на факультет журналистики. По тем временам конкурс в этот вуз составлял до 16 человек на место, но крестьянскому сыну удавалось успешно сдавать экзамены по всем дисциплинам и лишь на последнем экзамене, географии - которую он прекрасно знал, ему срезали балл - и Евгений не прошел по конкурсу. Квота на поступление для сельских детей была весьма ограничена.

Слайд 5

Институт имени Н.Гоголя Упорно желая стать журналистом и писателем, Евгений Гуцало в 1955 году вступил в Нежине в педагогический институт им. Н. Гоголя. Тамошняя творческая атмосфера повлияла на дальнейшие шаги юного студента, он сразу же вступает в литературные студии, пишет стихи, прозу - его полностью поглотило творчество.

Слайд 6

Редакция в газетах В 1959 году Евгений, уже заканчивая институт, получил несколько предложений по трудоустройству в периодических изданиях. Тогда он почувствовал свою востребованность и начал сотрудничать с редакциями газет Винницкой, Львовской и Черниговской области - дописывая туда публицистику и предоставляя некоторые свои рассказы и новеллы тогдашней жизни.

Слайд 7

Востребованность. Первый сборник Творческий и жизненный взлет Евгения пришелся на период «хрущевской весны» на территории СССР. Уже первые систематические его публикации приглянулись тогдашним литературным корифеям: Бажан, Михаилу Стельмаху и Павлу Загребельному, а последний решил пригласить молодого автора в редакцию литературной газеты, главой которой он был. С 1961г. Евгений начал работать в «Литературной Украине», затем в издательстве «Советский писатель». В 1962 г. вышла первая его полноценная книжка - сборник рассказов «Люди среди людей» и сразу же обратила на себя внимание свежей эмоциональностью и воспроизведением разнообразных живых характеров.

Слайд 8

Во Франции В то же время произошло знаковое событие в жизни 25-летнего писателя. Он в составе делегации молодых литераторов побывал во Франции. Это посещение стало как глотком свободы, вдохновения, казалось, что уже можно будет дышать полной грудью и не оглядываться на литературных «держиморд» с их запретами и предписаниями.

Слайд 9

Вдохновение после Франции По приезду домой, писатель вдохновенно углубился в работу, одна за другой выходят книги новелл и повестей, в которых уже сами названия бросали вызов привычным соцреалистическим серым многотиражкам: «Яблоко с осеннего сада» (1964), «Купаная в любыстке» (1965), «Олень Август» (1966), «Платок шелка земного» (1966), «Запах укропа» (1969) и другие. Как следствие, плодотворный винницкий литератор Евгений Гуцало вошел в плеяду украинских писателей-шестидесятников.

Слайд 10

Плодотворные времена украинской литературы прервала эпоха застоя, а потому и восстановление притеснений и преследования независимой интеллигенции. Писателям пришлось решать для себя сложную дилемму: пойти на сговор со своей совестью и писать на заказ, угождая власти, или оппонировать ей и перестать печататься и подвергать себя и свою семью опасности. Большинство пошли на уступки, работая на власть для восхваления социалистического строя. Но было несколько писателей, которым удалось сохранить свою самобытность и остаться в творчестве вполне независимыми.

Слайд 11

Гуцало - диссидент Одним из таких стал Е. Гуцало. Он не шёл на баррикады, став диссидентом, как Василий Стус, Иван Светличный, обрекая себя на лагеря-казематы. Его казематом стал писательский стол. Он искал и находил способ, как рассказать правду о том, как мы научились жить и выживать в условиях лжи, как деформировали наше общественное сознание. Но несмотря на многочисленные произведения и острое-саркастическое слово против власти имущих, Евгению приходилось молча переживать упреки собратьев-литераторов, которые все-таки пошли открыто против ситемы.

Феномен Євгена Гуцала - у непохитній вірності слову, в такому служінні йому, яке виключає розмінювання на будь-які інші види, нехай і корисної, діяльності.

Народився Є. Гуцало 14 січня 1937р. в с. Старому Животові (нині - Новоживотів) Оратівського району Вінницької області в родині сільських учителів. Світ дитинства, розтерзаний і водночас незмірно поглиблений великою трагедією війни, становить джерельну основу його творчості. До цього світу знову й знову повертається письменник на різних етапах свого літературного шляху.

У 1959р. Є. Гуцало закінчує Ніжинський педінститут, якийсь час працює в редакціях газет, видавництві «Радянський письменник» (нині «Український письменник»), а згодом повністю зосереджується на професійній літературній роботі. Активно друкуватися почав 1960р., а через два роки вийшла перша збірка оповідань «Люди серед людей». Книжку тепло привітали критика й літературна громадськість. Відтоді одна за одною виходять нові збірки письменника: «Яблука з осіннього саду» (1964), «Скупана в любистку» (1965), «Хустина шовку зеленого» (1966), «Запах кропу» (1969) та ін.

Лірична стихія творчості Є. Гуцала, як і прози інших «шістдесятників», стала формою суспільної опозиції. Батьки, дядьки й тітки - всі ті, хто складав збірний, плакатний образ народу-переможця, побачені дитячими очима в жахливому повоєнному сільському побуті, мали зовсім не такий оптимістичний вигляд, як на плакатах і в еталонних творах соцреалізму. Безперечна заслуга «шістдесятників», а серед них і Є. Гуцала, перед красним письменством полягає в тому, що вони перенесли своїх персонажів із площини героїчної в ліричну. Є. Гуцало почувався найбільш невимушено, розкуто, живописуючи красу природи й людей, охоче фіксуючи улюблений ним стан осяяння, здивування перед світом, те медитативне передчуття радості й любові, яке великою мірою визначає загальний настрій його ліричної прози («В полях», «Просинець», «Олень Август», «Вечір-чечір», «Скупана в любистку», «Клава, мати піратська», «Весняна скрипочка згори», «Запах кропу», «У сяйві на обрії»).

Вироблена ще в ранніх оповіданнях тонка акварельна манера письма, дитинна чистота і ясність світовідчуття, відкритість ліричного героя до прекрасного в усіх його проявах - усе це, поєднане з гострою увагою до народних характерів, інших національних прикмет - вічних і нових, склало основу його художнього стилю. Назва першої книжки - «Люди серед людей» - програмна. Її можна застосувати до всього літературного доробку Є. Гуцала.

У 60-ті роки, поряд із ліричними оповіданнями, етюдами, замальовками, поезіями в прозі, з’являються друком дві концептуальні повісті Є. Гуцала - «Мертва зона» (1967) та «Родинне вогнище» (1968, інша назва - «Мати своїх дітей»). Тоді ж, у другій половині 60-х, було написано й повість «Сільські вчителі», надруковану трохи згодом.

У повісті «Мертва зона» відбилося нове, формоване в 60-ті роки, бачення війни як тотального спустошення світу людей. Мертва зона - це те, що завжди породжується тоталітаризмом - чи то гітлерівського, чи то сталінського гатунку. І в зоні люди залишаються людьми, вони здатні на благородство, героїчний вчинок, але вони - приречені. Це суперечило «возвеличенню героїчного подвигу народу», ламало схеми, в яких закостеніла воєнна тематика.

Такий погляд на війну утверджує письменник і згодом у низці оповідань та повісті «З вогню воскресли» (1978), в основу якої покладено розповіді мешканців спалених сіл. Не вписувалась у жорсткі ідеологічні схеми й концепція повісті «Родинне вогнище», розповідь про повоєнну відбудову і на перший погляд малопомітну в житті «соціалістичного» села постать Ганни Волох - просто жінки, просто матері. Бережене нею родинне вогнище вкотре вже зігріло й згуртувало людей після щойно пережитої біди. Вічні цінності народної моралі й життєустрою в повісті безпосередньо протиставлені генеральним цінностям «найпередовішої» ідеології.

На початку 70-х років виходять друком лірико-психологічна повість «Дівчата на виданні» (1971), дилогія «Сільські вчителі» (1971) та «Шкільний хліб» (1973). Повісті з життя сільських учителів були високо оцінені критикою, здобули широке читацьке визнання. Ці сповнені просвітленого ліризму, зажури й надії твори, здається, були написані для того, щоб відновити надломлену віру народу в незнищенність моральних цінностей, переконати, що завжди, за будь-яких обставин люди мають лишатися людьми. Образ героїні повістей Олени Левківни - з ряду найкращих жіночих портретів, створених майстрами нашої прози.

Повість «Двоє на святі кохання», надрукована 1973р. в журналі «Вітчизна», подібно до згаданих уже «Мертвої зони» та «Родинного вогнища», на довгі роки була позбавлена права книжкового видання. Якщо перші дві повісті написані в жорсткувато-реалістичному ключі, то «Двоє на святі кохання» - твір наскрізь виконаний у звичній для письменника стилістиці: лірико-психологічній, медитативній.

Це - перша осяжна спроба міської прози письменника. Герой повісті Іван Поляруш - характер самозаглиблений, рефлектуючий, зовні бездіяльний, що розходилося з трафаретною вимогою «активної життєвої позиції». Але рефлексії Поляруша - це спосіб самопізнання й самозбереження в новому для нього, ще не обжитому, враженому більше, ніж село, синдромом бездуховності, міському світі.

Етапним для творчості письменника було звернення до романної форми. Трилогія «Позичений чоловік», «Приватне життя феномена» та «Парад планет» (1982 - 1984) викликала неоднозначну реакцію критики, спричинювалась до літературних полемік. За щедрістю використання фольклорних скарбів (насамперед - народної фразеології, прислів’їв, приказок, анекдотів тощо) трилогія може змагатися з відомим романом О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу…».

Герой трилогії Є. Гуцала Хома Прищепа - персонаж народного комічного дійства, втілення найвиразніших рис національного характеру, насамперед оптимістичного світосприйняття, морального здоров’я, життєвої сили та мудрості. Роблячи саме такого персонажа героєм романної трилогії, письменник, вочевидь, мав намір оновити, осучаснити традиційну постать українського фольклору - веселого мудрого оповідача й навчителя життя. Письменник акцентує саме на фольклорній домінанті головного персонажа трилогії, відтак прагнучи вписати цілісний фольклорний світ у конкретику сільського побуту 80-х років; при цьому неминуче впадає у заданість і штучність: хліборобська цивілізація остаточно втратила свою цілісність на українському терені, як утратив світопояснюючу роль фольклор. Мабуть, ця невідповідність між концепцією трилогії та житейською конкретикою й спричинилася до того, що образ Хоми Прищепи сприймається як проект характеру, а просторі його розмірковування - як різновид народознавчих студій.

Появі романів передували своєрідні, за визначенням автора, ексцентричні оповідання («Жінки є жінки», «Звабники і звабниці» та ін.), які ввійшли до збірок «Полювання з гончим псом» (1980) та «Мистецтво подобатись жінкам» (1986). У цих оповіданнях, написаних із невимушеним використанням елементів гротеску, травестії, бурлеску, своєрідно реалізується давній задум Є. Гуцала створити український Декамерон. Останнім часом прозаїк працював над «епосом-еросом» - твори «Блуд» (1993), «Імпровізація плоті» (1993).

Певною мірою несподіваним у цьому контексті, але таким заповітно актуальним виявився цикл публіцистичних статей, зібраних у посмертній збірці «Ментальність орди» (1996) про експансіоністську політику Росії.

Поважну частку творчого доробку письменника становлять твори для дітей: «Олень Август» (1965), «З горіха зерня» (1969), «Дениско» (1973), «Саййора» (1980), «Пролетіли коні» (1984). Дві останні книжки удостоєні Шевченківської премії. Дитяча проза (точніше - книжки для дітей і батьків) Є. Гуцала прикметна особливим, по-гуцалівськи поетизованим зображенням стосунків між людьми. Невичерпну «країну дитинства» письменник осмислює в різних жанрово-стильових формах, щоразу - в новому баченні, про що свідчить і цикл «Оповідання з Тернівки» (1982), книжка «Княжа гора» (1985).

У 1981p. вийшла друком перша поетична збірка Є. Гуцала «Письмо землі». Далі з’являються книжки віршів «Час і простір» (1983), «Живемо на зорі» (1984), «Напередодні нинішнього дня» (1989). Так рівно через двадцять років після надрукування першої поетичної добірки «Зелена радість конвалій» повертається письменник до лірики.

Вірші письменника - то своєрідне ворожіння над душею, сенс якого - в очищенні від суєтного, минущого, в омолодженні, у поверненні до того стану любові, людяності, космічної доброти, котрий і є найбільшим людським скарбом.

А. Кравченко

Історія української літератури ХХ ст. - Кн. 2. - К.: Либідь, 1998.

Євген Гуцало

(Народився 14 січня 1937)

У ПЕРЕДЧУТТІ РАДОСТІ

…Радості спілкування з читачем, радості виповідання цього дивовижного, незбагненного, таємничого своєю невичерпністю самовираження людини і світу. Радості осягнення сенсу вічного пульсування життя по видимих і невидимих капілярах організму природи з її гамірним птаством, весняним буйством трав і дерев, тихим спокоєм зимового лісу, копошінням міріадів комашні…

Що я читаю? Читанку природи
й апокаліпсис миру та війни,
вивчаю хрестоматію народу
і віршами захоплююсь весни, -

Заглавною літерою, визначальним словом у хрестоматії народу була завжди і є для Євгена Гуцала людина. Письменник ніколи не намагався виписувати її великими буквами, не подавав її «на виріст» - в ім’я безоглядного наслідування за канонами ідеального героя, а пізнавав людину незалежно від вимог «злоби дня» щодо того, яким бути сьогодні літературному героєві - ідеально позитивним чи в міру «грішним», звичайним, таким, яким є його прототип у житті. Він завжди намагався обходитися без дозувань позитивного і негативного в характері свого героя - тривожно роздумував над людиною, яка живе серед людей. Бо й сам пройшов нелегку дорогу, яка пролягла від важкого воєнного і повоєнного дитинства в селі Старому Животові на Вінниччині, де він народився 14 січня 1937 року, через навчання в Ніжинському педінституті, багаторічну роботу в редакціях обласних газет, у «Літературній Україні», видавництві «Радянський письменник» (нині «Український письменник»)…

Євген Гуцало - лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка, літературної премії імені Юрія Яновського, його книги перекладені багатьма мовами світу. Працьовитість Євгена Гуцала вражає. Як не дивно, але це так. Перераховуванням книг Євгена Гуцала можна збитися лише на означення його творчої плідності, яка загалом не зазнавала якихось відчутних спадів і вражаючих злетів. Навпаки, письменник творить стабільно, переживаючи і закономірну еволюцію, десь і заперечуючи себе, вчорашнього, але частіше розвиваючи своє «гуцалівське». Оця стабільність творчого зростання, на перший погляд, закономірна, бо дебют Євгена Гуцала був вражаюче успішним. Про молодого прозаїка з розкуто-щедрим лірико-поетичним світосприйняттям заговорила критика. Його новели і оповідання щедро перекладаються російською мовою, серед молодих українських прозаїків він перший і найбільш своєрідний.

Найцікавішою, на мій погляд, є еволюція Гуцала-новеліста. Чому саме новеліста? Адже в останні роки письменник буквально одну за одною видрукував три збірки поезій «Письмо землі» (1981), «Час і простір» (1983), «Живемо на зорі» (1984), виступив із оригінальним романом-трилогією «Позичений чоловік. Приватне життя феномена. Парад планет». Чистою, щемливою поезією дитинства повіяло від його останніх повістей «У гаї сонце зацвіло» і «Княжа гора», а в 1985 році з’явилася книга оповідань «Мистецтво подобатися жінкам» - і нагадала вона першу, 1962 року, книгу оповідань Євгена Гуцала «Люди серед людей». Ні, ці дві збірки оповідань різняться між собою образно-зображувальними принципами характеротворення, та водночас споріднені тим, що і визначає сенс творчого життя Євгена Гуцала. Це - любов до простої людини, любов до життя в усій його не завжди видимій складності, це прагнення відкрити в звичайному незвичайне, в буденному - святкове, в смішному - драматичне, в трагічному - життєствердне. Це - уміння витворити емоційну атмосферу ситуації, павутинне тонкий психологічний малюнок доброго вчинку, пізнати крізь сюжет незриму логіку руху характеру героя, це - зрозуміти і облагородити чесну людину, а нечесну, морально ницу - викрити перед людьми. В ім’я людей.

Євген Гуцало завжди дбав про свій авторитет новеліста. Свій дар поетичного осягнення людини і природи він повсякчас підтверджує, прозираючи в глибини людського світовідчуття, світосприйняття. Не можна беззастережно стверджувати, що Євген Гуцало щасливо уникає повторів - бувають у нього і слабкі оповідання, неоднозначною була реакція критики на його романи про Хому невірного і лукавого, та й поезія Гуцала породжує скептичну ревність у деяких поетів. Зрозуміло, не так й легко охопити вичерпним узагальненням творчість письменника; до того ж він в останні роки змінює жанри, способи характеротворення, експериментує. Свідчення цього - хоча б роман-трилогія «Позичений чоловік. Приватне життя феномена. Парад планет» і повість «Княжа гора». Зараз Євген Гуцало на творчому піднесенні, у пошуках істини, «своєї» теми, «свого» героя. То чому нам не поговорити з письменником про його творчий шлях, разом із ним дещо й узагальнити. Ця ідея спала мені на думку ще у квітні 1983 року, коли вийшла друком поетична книга Євгена Гуцала «Час і простір». Тоді Гуцало друкував на сторінках журналу «Прапор» цикл так званих ексцентричних оповідань, об’єднаних умовною, ще тоді не легалізованою (як, до речі, й зараз) назвою «Український декамерон». Це оповідання «Звабники і звабниці», «Жінки є жінки» - перші вияви «химерних» характерів сучасного сільського люду. Письменник прагнув «вхопити» характер звичайної трудової людини на якомусь незвичному вчинкові і відкрити «другий план» його почувань, думок, поведінки… На той час відшуміли перші критичні хвилі навколо роману «Позичений чоловік, або Хома невірний і лукавий», було зрозуміло, що письменник прагне вийти на інший рівень індивідуального художнього осягнення людини і світу. Більше того, прореагувати заперечуюче на «натуральне письмо», на дещо одноманітне життєсписування ексцентричним вибухом, а саме - за допомогою «оживлення» багатющих джерел народного мовлення, певною мірою реабілітувати усне образне мислення. Для цього йому захотілося поставити характери в незвичайні, гротескно-іронічні ситуації, відкрити «системою дзеркал» - різнобічним освітленням героїв - новий тип (і тип традиційний) народного філософа. Його Хома живе звичайним і водночас химерним життям, але роздумує над вічними проблемами буття, над цим складним світом… Цікаво, а як сам Євген Гуцало оцінює еволюцію власної творчості? Отак і продовжилася наша розмова. З цього ось першого мого запитання:

Ваші оповідання і повісті (а тепер ще й романи) - це своєрідні, найчастіше сільські історії, в яких осмислюються неперехідні людські цінності, передусім моральні, загальнолюдські: душевність, доброта, совість, співчуття, співпережиття, милосердя, честь людська, увага і прагнення зрозуміти і пояснити людські слабості і помилки. Як розпочиналось Ваше творче життя, який його етап виявився на сьогодні визначальним? І чи принцип лірико-поетичного осягнення людини і світу є й зараз для Вас домінуючим?

Як розпочиналось? Коли сьогодні так мені поставлено запитання - отже, слід задуматись над відповіддю насамперед для самого себе. Може, це лише наближення до відповіді. Починалось, очевидно, з ранньої, ще зовсім у дитячі роки, любові до літератури. Ця любов прокинулась - і з часом уже не згасала, а, здається, тільки дужчала, мабуть, формуючи сам лад душевних зацікавлень і саме єство. В дитинстві, в перші повоєнні (частково - і воєнні) роки страх цікаво було довідуватись із книжок про життя, якого не знав і яке відкривав уперше. В ту пору книжка наче і була самим життям, і подеколи здавалася значно цікавішою від довколишнього. Бо довколишнє буття - звичне, знайоме, щоденне, близьке, в той час як книжка - це дійсність незнана, нова, незнайома, екзотична, з безліччю пригод. А які почуття героїв! З їхніми почуттями не могли зрівнятися ні твої власні, ні твоїх близьких.

Які саме книжки? Ті, що випадково потрапляли до рук. (Мабуть, не варто пояснювати, що таке напівзруйноване післявоєнне село, напівзруйнована школа). Це був і Шевченко, і Леся Українка, казки українські і російські, згодом - Тичина, Рильський, Сосюра. Здається, в четвертому чи в п’ятому класі було прочитано (звичайно, по-варварському) «Війну і мир» Л. Толстого. Тоді ж випадково стали потрапляти до рук перші книжки зарубіжних письменників - вони справляли фантастичне враження. Потім були Пушкін, Гоголь, Короленко, Г. Успенський і т. д. Мабуть, залюбленість у літературу і спричинилась до того, щоб самому взятися за перо. Це були вірші. Один із перших вмістила шкільна стінгазета, це був мій п’ятий чи шостий клас. Вірш називався «Червоний прапор».

З впевненістю не скажу, та, мабуть, найвизначальнішим етапом у моєму житті слід вважати другу половину шістдесятих років, коли написав повісті «Мертва зона», «Родинне вогнище», «Сільські вчителі», «Подорожні», які відношу до об’єктивної, реалістичної прози. Тепер уже, з висоти вісімдесятих, можу пошкодувати, що й далі не шукав себе в цьому напрямі. Причина - голослівна критика, яка не могла не ранити.

«Принцип лірико-романтичного осягнення людини і світу» колись найбільше відповідав моїй вдачі, виражав психіку, емоції - тому-то він і знайшов реалізацію в багатьох (особливо - в кращих) моїх творах. Очевидно, цей принцип знайшовся цілком природно й невимушено. Взагалі, наша критика ніколи не замислюється над тим, чому один прозаїк має одне творче обличчя, інший - ще інше, третій - зовсім відмінне. В таких випадках мова ніколи не заходить про відмінність індивідуальностей, відмінність психічної структури, відмінність духовної організації. Ми позначаємо усе лише словом «талант»: оце - такий талант, оце - такий, а це - вже такий. А в чому ж природа їхньої несхожості і відмінності? Чому подеколи вимагається, щоб талант був не сам собою, а якоюсь своєю подобизною, а то й протилежністю? Такі вимоги - це і нерозуміння природи таланту, й свідоме чи несвідоме намагання загубити його.

«Принцип лірико-романтичного осягнення людини і світу» сьогодні не є для мене домінуючим, він - переважно в минулому, хоча, можливо, якісь елементи і збереглись в збірках віршів «Письмо землі», «Час і простір». В повістях «Мертва зона», «Родинне вогнище», «Сільські вчителі», «Подорожні» цей принцип взагалі відсутній, хоча його рецидиви вже є в пізніше написаній повісті про дитинство «У гаї сонце зацвіло». Очевидно, не так-то легко відмовитися від самого себе в такому варіанті.

Кожний художник, по суті, вивершує свою образно-стильову систему, знаходить свій ракурс художнього пізнання світу і згодом, як це не парадоксально, прагне зруйнувати, заперечити цю систему, знайти новий кут зору на людину і світ. Чи не цим можна пояснити появу Ваших романів «Позичений чоловік…», «Приватне життя феномена», «Парад планет»? І як це узгодити з активним сьогодні Вашим проникненням у світ поетичний? Чи не від безпорадності прози, слова прозового перед дивом природи Ви почали писати вірші?

В моїх перших оповіданнях герой часто-густо зливався зі світом природи, начебто виражав її сферою своїх емоцій, а світ природи начебто віддзеркалював саму людину. Тобто це була двоєдина сутність: природа мислила й почувала світом людини, а людина мислила й почувала світом природи. Ця двоєдина сутність, мабуть, найбільше допомагала виражатися самому героєві.

Очевидно, за таким типом героя стояв сам автор. Такий тип допомагав самовиражатися йому. Але ж автор, бажаючи осягнути дійсність через іншу вдачу та інший характер, через інші життєві колізії, змушений був ставити перед собою завдання: відмовлятися від такого героя (тобто відмовлятись від чогось природного в собі) і шукати героя «зі світу» (тобто знаходити себе у відмінній іпостасі, яка дозволяє існувати начебто не в своїй індивідуальності, а в індивідуальності чужій). Це було необхідно зробити, щоб перейти від обмеженості, від камерності - до життя в ширших, об’єктивніших зв’язках.

Здається, я руйнував сам себе і заперечував попереднє своє існування, пишучи «Мертву зону», «Родинне вогнище» («Мати своїх дітей»), «Сільські вчителі». Не скажу, що таке саморуйнування давалось легко, навпаки - важко, бо своїм корінням я був весь у прозі своїй попередній, а до цієї я наче себе силував, навертав.

А вже пишучи «Позиченого чоловіка…», «Приватне життя феномена», «Парад планет», я не відчував, що руйную себе. Відчував, що - заперечую (і не тільки себе), а от що руйную - зовсім ні. Бачив, що знаходжу сам себе у формах нових для себе, у формах глобальніших за осягненням життєвого матеріалу, за розумінням характерів, за наповненістю слова. А вже коли ці три романи було написано і я сів за оповідання в старій своїй манері, в основі якої - реалістична деталь, то відчув, що ця манера вже перестала даватись так, як давалась раніше. Вона видавалась мені пластом, одноплощиною - і я тоді зрозумів, що манера моїх романів таки мала руйнівний вплив на мене. Отже, це таке літературне будівництво, яке грунтується на самозапереченні й саморуйнуванні. Спонукальні мотиви цього самовираження і саморуйнування - бажання осягнути оптимальну масу життя в оптимальних формах.

Я сам для себе хотів глибше осмислити активне своє звертання до поезії на п’ятому десятку років життя. Яка причина? Можливо, і в тому, що завжди любив поезію, що починав із віршів, що вряди-годи писав їх і пізніше. Можливо, і в тому, що твоє єство, міняючись, усе ж багато в чому консервативне, і ця його консервативність саме в тому, що поезія єства і поезія світу так і не вмерли для тебе. А ще, можливо, і в тому причина, що об’єктивно-реалістичні твори («Мертва зона») і «умовно-фантастичні» («Позичений чоловік» та «Парад планет») аж ніяк не давали виходу лірико-романтичній енергії, а вона (енергія) таки прагнула виходу. Проза - всесильна, але не в усьому. Проза може чимало опанувати в царині поезії, проте не все, проте є такі сфери емоцій, такі філософські можливості щось збагнути в собі, в природі, що до снаги лише поезії.

«Диво-природа» опановується й прозою, але поезія дає тут цілком відмінні принципові вирішення. Проза зовсім не безпорадна перед «дивом природи»! Опанування природи за допомогою поезії - це начебто знову і самозаперечення, і саморуйнування, проте в ім’я будівництва: і своєї особистості, і своїх творів.

Як Ви ставитеся до понять «проблемна література», «література про село», «виробнича тема»? Якщо заперечуєте, то чи не надто абстрагуєте Ви характери героїв своїх новел і оповідань від соціального змісту реального їх життя? Чи не надто Ваші герої занурені у світ внутрішній, у світ власної душі, чи не надто вони рефлектують? Згадайте критиковану, до речі, різко і несправедливо, Вашу повість «Двоє на святі кохання».

До поняття «проблемна література» ставлюсь цілком прихильно, коли йдеться справді-таки про проблемну літературу. Себто в тому разі, коли письменник досліджує певну суспільну, виробничу, етичну проблему. Критика справедливо повинна вимагати від такого автора широти й глибини аналізу, вказувати на недогляди. Але кожен літературний твір розглядати через призму «проблемної літератури» - протиприродне, в нас часто намагаються через таку призму розглядати речі, в які авторами свідомо не закладались ті чи інші проблеми. Тоді автоматично клеяться і ярлики - «речі безпроблемні». Треба навчитись бачити мотиви, якими автор послуговувався при написанні того чи іншого твору, навчитись бачити його особисті наміри, його задум і оцінювати його працю через таку призму… Наприклад, у мене є давно вже написані цикли коротких лірико-поетичних оповідань «Осяяння» і «Наодинці з природою». Гріх звинувачувати мене в безпроблемності, коли вони - просто поезія в прозі. На мою думку, слід судити їх саме з цих позицій, а не з будь-яких інших.

«Література про село» - ця класифікація, здається, найбільше утвердилася в останні десятиріччя. Дозволю запитати: у Тараса Шевченка і Лесі Українки - є література про село і література про місто? У Михайла Коцюбинського і Василя Стефаника - так само? А в О. Пушкіна, Л. Толстого, Ф. Достоевського? По відношенню до них ці запитання виглядають мінімум курйозно. А от у нас тепер справді є «література про село» - і це звучить зовсім не курйозно. Чи не сталось це тому, що ми звужуємо як поняття села, так і поняття літературного героя з села? Ми схильні розглядати і село, і сільського героя у звуженому аспекті, а саме - в плані виробничому, в плані оголених соціальних зв’язків, а емоції людські неминуче прив’язуємо до цього виробничого плану, до плану оголених соціальних зв’язків. Очевидно, в цьому є природна закономірність і водночас - збіднене трактування людської особистості та обставин її буття, звідси й - «література про село».

«Виробнича тема» - майже те саме, що й «проблемна література». Коли за мету ставиться вона, на здоров’я, та коли автор не береться за «виробничу тему» - не слід його осуджувати, при умові, звичайно, що його річ - мистецька. В оцінці такого твору слід неодмінно виходити з того, що він - явище мистецтва. Якщо ж написане не відповідає цим критеріям, чи кому потрібна та чи інша «виробнича тема» і навіть найактуальніша? Адже невдала річ - завжди компрометація літератури. В нас уже багато набралось таких компрометацій, і тут кількість, до якої ми прагнули й досі прагнемо, ніяк не переходить у якість.

Я вважав і вважаю, що героїв відривати від соціального змісту їхнього життя не можна. Людина дуже конкретна у своєму бутті, й ігнорувати цю конкретику протипоказано для будь-кого. В різних письменників міра соціального змісту життя їхніх героїв (оця конкретика життя) не однакова, й цю обставину можна пояснювати по-різному. Можливо, мої герої і справді занурені у «світ внутрішній», у «власну душу», вони «рефлектують», але, мені здається, вони таки пов’язані з зовнішніми обставинами, що активно віддзеркалюються і в «світі внутрішньому», і в «душі». Герої живуть енергією не так імпульсів своєї психіки, енергією свідомості чи підсвідомості, як швидше генерують у своєму єстві енергію світу та свою власну, виступаючи складовою цього світу.

Нещодавно перечитав повість «Двоє на святі кохання», написану більше десяти років тому, й переконався, що герой повісті Іван Поляруш справді-таки рефлектує, рефлектує багато, більше за всіх інших моїх героїв. Та річ у тому, що колись я й ставив собі за мету виписати такого рефлектуючого індивідуума, намагався схопити в чомусь послідовний, а в чомусь і непослідовний перебіг його емоцій, проникнути в суперечливу атмосферу його думок та вчинків. Іван Поляруш для мене - не запрограмований робот, що не відхиляється від шаблонної програми, а людський тип у становленні, у формуванні, він доходить усвідомлення важливих життєвих принципів ціною заперечення інших. Він народжується як особистість, але аж ніяк не перероджується. Це діалектичне суперечливий літературний герой, який свідомо підходить до своїх особистих якостей, автоматично підносячись до якостей суспільних. Вважав і вважаю, що цю повість таки критикували дуже й дуже несправедливо. Тепер шкодую тільки про те, що «Двоє на святі кохання» не написано технічно вправніше, тут фраза не завжди насичена об’єктивним матеріалом так, як хотілося б, їй бракує бажаної консистенції.

Написані Вами повісті «Шкільний хліб», «Сільські вчителі», «Родинне вогнище» - це, я вважаю, етапні в історії української літератури твори. В них поставлені гострі морально-етичні проблеми. Але чи свідомо Ви йшли на загострення в художніх характерах цих проблем, чи Ви інтуїтивно їх відчули? Що послужило поштовхом для написання цих повістей?

Ви, Миколо Григоровичу, вищеназвані повісті вважаєте «етапними в історії української літератури». Ваша думка - важлива, почесна для мене. Я сам серйозно ставився і ставлюсь до цих повістей, особливо ж - до «Родинного вогнища», яка, спершу з’явившись у скороченому варіанті в журналі «Дніпро», згодом увійшла до збірки моїх повістей, де вже мала назву «Мати своїх дітей», також далека від первісного задуму. Як Вам відомо, повість-дилогія «Шкільний хліб» і «Сільські вчителі» окремою книжкою побачили світ років через десять після публікації в журналі «Вітчизна» (на цей час уже були окремі видання повісті-дилогії російською мовою, білоруською, а також деякими зарубіжними). То дозвольте запитати: що ж це за «етапні в історії літератури твори», які мають таку «прихильну» зустріч? Якщо Ви їх вважаєте такими, та ще я особисто вважатиму, та ще дехто - цього замало для визнання такого регістру. А коли їх такими вважає вся критика (чи значніша частина), вся література (чи значніша частина) - тоді інша річ. Такі визнання зустрічаємо в російській літературі - Бєлов, Астаф’єв, Распутін. У нас за минулі часи, про які тут йдеться, найбільше, скажімо, на таке визнання заслуговував Григір Тютюнник. А чи дочекався він такого визнання за свого життя? Визнання, якого він заслуговував за свій талант, Григір Тютюнник так і не дочекався, воно прийшло після його смерті. Цей випадок характеризує мало не всю нашу критику якнайточніше й найдошкульніше. І якщо вона в своїй масі змінила своє ставлення до Григора Тютюнника, це, на моє переконання, зовсім не означає, що критика змінилася в кращий бік.

Як писались ці повісті? Тоді, в шістдесятих роках, і література всесоюзна, і суспільство наше чекало від письменників об’єктивного, правдивого слова про післявоенний час. Без реалістичного його показу не можна було впевнено рухатись далі. Отже, необхідність в таких речах корінилась у самій загальній атмосфері, тому-то вони були не просто собі літературними творами, а мали суспільну вагу. Була потреба в тому, щоб сказати собі: не було в ті роки й не могло бути на наших людях чогось незвичайного, ходили вони в куфайках, чунях, у полотні і т. д., а робота їхня була вкрай важка й віддячувалась не дуже високо… У мене, виходця з учительської родини, була необхідність сказати, що сільські вчителі в ті роки водночас нагадували селян, чиїх дітей вони вчили, бо мали порати город, вести господарство, нести на собі ярмо не вельми зручного побуту.

Не знаю, чи варто тут говорити про свідоме «загострення» цих проблем, - просто хотілось показати все ближче до істини, до об’єктивного стану. Мабуть, тоді оце прагнення «ближче до істини» і здавалося загостренням, коли загальна картина малювалась у весело-оптимістичному мажорі.

Отже, ці речі підказані і тодішніми суспільними та літературними обставинами, і свідомим прагненням, і інтуїцією. Картини післявоєнного життя були такі яскраві в пам’яті, що самі наче просились на папір… Ось усе разом - і «підштовхнуло». (До того ж, повторюю, спрацювало тоді бажання знайти себе не в лірико-поетичній прозі, яка швидше трималась на моєму особистому зацікавленні, а в прозі реалістичній, котра здавалась мені мало не шедевром, так вона різко дисгармонувала з ладом моїх емоцій).

Ви останнім часом пишете так звані ексцентричні оповідання («Звабники і звабниці», «Жінки як жінки»), сума характерів у яких, наче своєрідні дзеркала, відображають суттєві грані основного характеру в ситуаціях незвичайних, але цілком реальних. Що послужило стимулом для появи таких оповідань і таких характерів? Звідки йдуть на Вас імпульси? З класики української? З світової? Вплив творчості Альберто Моравія чи Гоголя? А можливо, тут відчувається ота сакраментальна латиноамериканська «магічна проза»?

Так звані «ексцентричні оповідання» можна знайти в моїй книжці «Полювання з гончим псом», яка передувала появі «Позиченого чоловіка». Сам собі тепер я кажу, що ці оповідання - своєрідний пролог до «ексцентричного» роману, своєрідна підготовка в локальнішому жанрі перед опануванням жанром глобальним у нашій прозі. Поняття «ексцентрика» тут вживається не в значенні екстравагантності, химеричної вигадки, квазіпригоди, що проти здорового глузду і логіки життя, а, навпаки, тут «ексцентрика» - це те цілком реальне, цілком правдиве явище, що характеризує дійсність у плані логічного винятку, а не щохвилинної закономірності. Та от цей логічний виняток, як поміркувати, і є рідкісна закономірність, яка ставить людські характери в таку залежність, в такі стосунки, що вони мають виявитись вибухове, гостро, може, надто із несподіваного боку. Ексцентрична ситуація допомагає орієнтувати життєвий матеріал у драматичних співвідношеннях. Великий майстер ексцентрики такого роду (в моєму розумінні) - драматург Мольєр. Мольєрівська ексцентрика існує для того, щоб поставити характери у виняткові позиції, таким чином вияскравивши їхню сутність. В такому ж самому плані ексцентриком можна вважати Гоголя, особливо ж його «Мертві душі» чи «Ревізор». Пушкін, розповідаючи Гоголю сюжет майбутнього «Ревізора», знав, що розповідає. Ніхто з теперішніх критиків не закине Гоголю нетиповість ситуації в «Ревізорі», хоч, звичайно, ситуація анекдотична, або візьме під сумнів й ситуації з продажем «мертвих душ», хоч, звичайно, вона архівиняткова. (Мені доводилось чути, що ситуація в моєму романі «Позичений чоловік» з обміном чоловіка на телицю - не в традиціях українського села. А хіба я стверджую, що в традиціях?!)

Відчувається, що останнім часом буквалістський плин розповіді з засиллям натуралістичних подробиць, достовірних деталей, втратив на силі й в тому значенні, яке ще мав, здається, зовсім недавно. В мене самого спрага і бажання - письма яскравішого, своєріднішого, небувалішого, в чомусь навіть екзотичного, бо рівний і одноманітний потік (досить кваліфікований) набрид, набив оскому. Просто необхідна мистецька сміливість, нешаблонність мислення, нетрафаретність зображення. З цієї точки зору начебто не могли не з’явитись «Буранний полустанок» Ч. Айтматова, «Альтист Данилов» Орлова, «Живая вода» Крупіна, «Случай с Маханиным» М. Євдокимова. Безумовно, пошуки триватимуть, бо саме тільки кількісне накопичення цікавих творів останнім часом не приводить до якісного стрибка.

Недавно, рецензуючи для видавництва, перечитував «ексцентричну» повість Ю. Щербака «Хроніка міста Ярополя», написана двадцять літ тому, досі окремою книжкою не виходила. Вона читається так само цікаво, як і в пору її появи у «Вітчизні». Впевнений, що через двадцять літ - це вже буде третє тисячоліття - повість збереже свої мистецькі якості, бо вони - поза сумнівом.

З сакраментальною латиноамериканською «магічною прозою» обізнаний не так і добре, на жаль, щоб судити про неї кваліфіковано. Але Маркес із його «Ста роками самотності» і «Осінню патріарха» - явище важливе, його творчість слід розглядати в руслі творчості М. Гоголя, М. Булгакова. Не вважаю, що це явище вищого порядку, просто - він дитя нашого часу, він - сучасний… Мої ж імпульси - чому я написав серію так званих «ексцентричних творів», - безумовно, і з літератури йдуть, і культивуються в «самостійному» порядку. Визнати за кимось із письменників превалюючий вплив на мої уподобання не можу, бо в своїй любові я ніколи не замикався на якомусь одному імені чи одній стильовій течії, я завжди автоматично налаштовувався на хвилю чужого таланту, раз талант був чи є… Значить, доводилось думати і про новелістичну практику Альберто Моравіа також.

Наскільки Ви автобіографічні в своїй творчості? Наприклад, «Мертва зона», «Біль і гнів». Чи це не дитячі враження Ваші? І взагалі, розкажіть трошки про своє дитинство. У дитячому, так би мовити, сприйнятті.

Автобіографічний дуже часто, проте не завжди. Наприклад, автобіографічний у багатьох дитячих оповіданнях, у лірико-поетичних циклах «Наодинці з природою», «Осяяння». Я за цей автобіографізм - у ладі почувань і в атмосфері емоцій наскрізного ліричного героя. Так само є значна доля автобіографізму в повістях «Мертва зона» та «Біль і гнів» - у їхній основі лежать особисті спогади і розповіді близьких про село Нова Гребля на Вінниччині. «Мертва зона» - це частково про те, як німці спалили куток Соболівку в цьому селі, а «Біль і гнів» - уже події визволення цього села від окупантів.

Про своє дитинство розповідав у багатьох оповіданнях, у щойно названих повістях, також у «Сільських вчителях», «Шкільному хлібі», «У гаї сонце зацвіло». Важко сказати, чи вичерпався в цьому напрямку, чи ще щось напишу, бо прогнозувати - завжди небезпечно. Взагалі, тепер здається, що дитинство - найцікавіша пора, та пора, коли майбутнє життя - ще попереду, коли воно, здається, так багато обіцяє, коли воно ще не пізнане і його кортить пізнати, коли воно ще - нерозгадана загадка, лише обіцянка - дивного дива. І хай це вогненні воєнні роки, хай голодні післявоєнні - однак чарівливість дитинства не пропадає навіть за таких умов.

Дитина - це наче в ідеалі філософська формула майбутнього буття, а доросла людина - це вже реалізація на практиці цієї філософської формули, її матеріальне вираження. У мене й тепер буває дивне відчуття, наче я й по сьогодні зостався тією самою дитиною, яка вперше стала усвідомлювати себе в світі. Мабуть, дитинство - це справді і майбутня доля, і майбутнє життя.

Яку першу книгу (бо не завжди перша книга є першою художньою, тобто творчо самостійною книгою) Ви найбільш цінуєте? У Вашій творчості є своєрідні три етапи (лірико-поетичний, суто реалістичний, тобто нарочито заземлений у факти життя, в реали буття звичайної людини, і химерно-гротескний (або як Ви визначаєте, «ексцентричний», а точніше, іронічно-містифікований погляд на людину і світ). Чи не змогли б Ви, чи не наважилися б свої книги, свої твори дещо розділити по цих, зрозуміло, штучних «поличках».

Звичайно, з плином часу ставлення до написаних тобою книжок змінюється. І хоч кожну писав щиро, та згодом не кожну здатен сприйняти на рівні того задоволення, на якому вона народжувалася. Тепер ось зберігаю рівне своє ставлення до повістей «Мертва зона», «Родинне вогнище», «Подорожні», «Сільські вчителі» «У гаї сонце зацвіло». А також до частини оповідань із збірок «Запах кропу», «Що ми знаємо про любов», «Полювання з гончим псом». Але з усього написаного віддаю перевагу роману «Позичений чоловік» і збірці віршів «Письмо землі».

А все-таки коли перша - то це, мабуть, «Запах кропу». Але зовсім не в тому вигляді, якою вона побачила світ. Якби в 1966 - 1967 роках ця книжка побачила світ повністю, я б не став кидатись в літературних пошуках, почувався б впевнено.

Лірико-поетичний етап - це, мабуть, книжки «Яблука з осіннього саду», «Скупана у любистку», деякі дитячі збірки, «Серпень, спалах любові».

Суто реалістичний - «Мертва зона», «Родинне вогнище», «Сільські вчителі», «Шкільний хліб», «Подорожні», чимало оповідань.

Химерно-гротескний - це «Позичений чоловік», «Приватне життя феномена», «Парад планет», деякі оповідання… (…)

Розмову з Євгеном Гуцалом вів Микола ЖУЛИНСЬКИЙ.

(За книгою «Українське слово» - Т. 3. - К., 1994.)